2.

2. Поняття фонеми. Фонеми у парадигматиці та синтагматиці.

З найвідомішими фонологічних шкіл є Празька (Трубецькой), Американська (Л. Блумфільд), Санкт-Петербурзька (Л. В. Щерба, Л. Р. Зіндер) та Московська (на ідеях Бодуена де Куртене - Р. І. Аванесов, О. О. Реформатський, Г. О. Винокур).

Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають Трубецького.

Бодуен де Курте, акцентуючи на незбігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акустичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, "психічний еквівалент звука".

Щерба він об’єднав психічний підхід до фонеми з функціональним, вивівши на передній план смислорозрізнювальну роль фонеми.

Трубецькой зі структурно-семантичного і функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації, архіфонеми, розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій тощо. Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. У фонології розрізняють два рівні - сегментний і суперсегментний (просодичний).

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. Функції фонем:

·                   Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня

·                   Дистинктивна - з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну).

·                   Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали).

·                   Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.

Щодо парадигматичного аспекту фонем, кожна фонема як постійна одиниця (інваріант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним набором диференційних та інтегральних ознак. Втрата фонемою якоїсь диференціальної ознаки називається нейтралізацією опозиції (одномірні й багатомірні; привативні (пропорційні <б> - <п> = <д> - <т> й ізольовані (неповторні <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність), градуальні (ступінчасті <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота) й еквіполентні (кожен з членів має тільки йому притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Диференційні ознаки фонеми в різних мовах не збігаються: 1) за способом творення звуків: проривність ([б], [п]), фрикативність (щілинні [в], [х], [ш], [с]),  зімкнено-прохідність (м], [л], [р], [н]), африкативність ([ц], [ч], [д͡з]); 2) за місцем творення звуків: передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність); 3) м'якість; 4) довгота; 5) назальність; 6) дзвінкість тощо.

Завдяки їм виявляється дистинктивна функція фонеми, тому ми розрізняємо різні фонеми артикуляційної бази конкретної мови. Завдяки інтегральним рисам проявляється конститутивна функція фонеми - фонеми однієї артикуляційної бази відрізняються від фонем артикуляційної бази іншої мови.

У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Таким чином, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації - це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучування фонем.

Розрізняють чотири типи фонетичних змін:

1) комбінаторні

·                   асиміляція (уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова) – закінчення множини та 3 особи

·                   сингармонізм (уподібнення всіх голосних у слові) - тюркська, монгольська, фіно-угорська мови

·                   акомодація (пристосування артикуляції суміжних приголосного та голосного) - губний приголосний [w] огублює голосний [а], що й зумовлює перехід: what, was, quarrel, quality

·                   субституція (підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних) - фрикативний придиховий [h] замінюється фрикативним гортанним [г] або фрикативним задньоязиковим [х] - Humphry - Хамфрі і Гамфрі

·                   дисиміляція (розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.) – легкий – лехкий, кто - хто

·                   епентеза (вставляння звука для роз’єднання двох подібних) – паук - павук, Italia - Італія

·                   дієреза (викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків) - сердце - серце

·                   гаплологія (випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів) - трагікоко медія - трагікомедія

2) позиційні

редукція (послаблення артикуляції голосного в певній позиції)

протеза (приєднання до голосного на початку слова приголосного для полегшення вимови) - Анна - Ганна, аблуко - яблуко (див. нім. Apfel)

3) спонтанні\фонетично не зумовлені.