Друга половина XX ст. ознаменувалася більш явним і відчутним впливом
досягнень науково-технічного прогресу. Вимогою дня став не суб'єктивізм,
описовість, а об'єктивність, наукова чіткість і визначеність. Як результат у
західній філософії на перший план виступає структуралізм, який узяв на себе
роль наукової філософії (Клод Леві-Стросс,
Ролан Бартом, Мішель Фуко, Жак Дерріда, Жак Лакан)
Структуралістів об'єднує спільна методологічна установка на прийняття
структурного аналізу як провідного методу дослідження. Пріоритетним вважається
вивчення не змісту, а форми, не елементів, а зв'язків між елементами.
Структуралісти переконані, що наукове соціально-гуманітарне пізнання повинно
спиратися суто на наукову методологію природничих наук, що включає
формалізацію, комп'ютеризацію, математичне моделювання тощо.
Структуралізм – це інтелектуальний рух, для якого характерне прагнення до
розкриття моделей, що лежать в основі соціальних та культурних явищ. Суть
філософського структуралізму полягає в ідеї про те, що основу культурних
об'єктів утворює структура, котра розуміється як сукупність зв'язків і
відношень, які об'єднують елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо
не спостерігаються, вони інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їх
прояви різнорідні і мінливі.
Лінгвістика стала галуззю науки, в якій ідеї структуралізму поширились
швидше всього і зайняли в багатьох країнах пануюче положення. «Курс загальної
лінгвістики» Ф. де Соссюра мав великий вплив на багатьох мовознавців (положення
про дихотомію лінгвальної діяльності й необхідність створення двох лінгвістик
(мови й мовлення), жорстке протиставлення діахронії та синхронії, виокремлення
синтагматичних й асоціативних відношень у мовній системі, уведення поняття
значимості, положення щодо довільності мовного знака і т. ін.)/
Для лінгвістів країн Центральної та Східної Європи велике значення мали
також ідеї польського та російського вченого І. Бодуена де Куртене, якого іноді
відносять до засновників структуралізму (протиставлення мови in potentia
мовленню в реалізації, розгляд мови як системи, розробка теорії фонеми,
положення про психічний аспект фонеми, теза протиставлення й єдності фонетики й
фонології, виділення морфеми й лексеми як інваріантів, розмежування синхронії й
діахронії мови тощо).
Склався ряд наукових шкіл, які можуть бути віднесені до структурної
лінгвістики. У Швейцарії виникла Женевська школа на чолі з Шарлем Баллі і
Альбером Сеше. У Данії склалась Копенгагенська школа на чолі з Луі Ельмслевим.
У Чехословаччині сформувався Празький гурток, в якому об'єднались чеські вчені Вілем Матезіус, Богумил Трнка, Володимир Скалічка та емігранти з Росії
Роман Якобсон, Микола Трубецькой.
У Англії утворилась Лондонська школа на чолі з Джоном Ферсом. У цих та інших
європейських країнах працювали також видатні лінгвісти, які не створили своїх
наукових шкіл: в Польщі Єжи Курилович, у Франції Люсьен Теньєр, в Англії Алан Гардинер. У США лінгвістика
розвивалась самостійно. Незалежно від ідей Ф.де Соссюра там склались школи
досить близькі до Європейського структуралізму.
Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів
спільним є: 1) твердження, що синхронне дослідження мови - головне завдання
мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого
явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об’єктивних методів
вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук
- метод опозицій, компонентний, дистрибутивний, трансформаційний, ланцюжковий
аналіз, метод аналізу за безпосередніми складниками тощо.); 4) структурне
членування мови й поняття рівня.
Головними принципами структуралістської наукової парадигми в лінгвістиці
були системність, онтологічний дуалізм (існування інваріантів системи щодо
сукупності їх реалізацій у мовленні на всіх рівнях), редукціонізм (обмеженість
досліджень внутрішньою структурою мовної системи без урахування діяльності
мовців у конкретних мовних ситуаціях), реляціонізм (абсолютизація відношень у
мовній системі на противагу проблемам зв'язку мови й мислення, мови й
суспільства, мови й комунікації, а також постулювання залежності мовного
елемента від системи в цілому і його місця відносно інших елементів),
опозитивність (визначення диференційного змісту елемента шляхом перевірки його
протиставлень іншим елементам у парадигматичному класі або в синтагматичній
послідовності), логіцизм (застосування реляційної логіки в семантиці й
синтаксисі).
Крім спільних рис, кожне відгалуження структуралізму має свої особливості.
Чітко виокремилися три структуральні традиції:
1) Празька лінгвістична школа;
2) Копенгагенський структуралізм (глосематика) - загальна теорія мови,
поєднання
лінгвістики з формальною логікою;
3) Американський дескриптивізм - антрополог і лінгвіст Франц
Боас,"мови, які не мають історії"; Едуард Сепір зосередив свою увагу
на вивченні мовиу зв’язку з культурою і таким чином заклав основи
етнолінгвістики; Єльська школа (Леонард Блумфільд, 3еліг Харріс, Чарльз Хоккет)
зосереджували свою увагу на описі зовнішніх формальних елементів структури
мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логіки, психології та інших
дисциплін; пояснення мовних явищ через категорії мислення і психіки (менталізм)
- головна перешкодою перетворення лінгвістики на точну науку; основними
методиками дослідження мови дескриптивістами є дистрибутивна й безпосередніх
складників. Енн-Арборська (Чарльз Фріз, Кеннет Пайк,
Юджин Найда) частково відмовившись від теоретичних положень Блумфілда, активно
залучають до лінгвістичного аналізу екстралінгвістичні чинники - соціальні,
етнічні тощо, що зближує їх з вченням Сепіра.
4) Лондонська лінгвістична школа Джона Фьорса. В рамках цієї школи
починалась діяльність М.А.К. Халлідея. Найбільш детально розробленими аспектами
були контекстуальна теорія значення і просодичний аналіз в фонології.
Комментариев нет:
Отправить комментарий