9.

9. Лінгвістична концепція Ф. де Соссюра.

Фердинан де Сосюр — швейцарський лінгвіст, засновник структуралізму. Його вважають одним із основоположників сучасної лінгвістики й одним із найвидатніших мовознавців XX століття. Серед найважливіших праць — «Курс загальної лінгвістики», виданий посмертно Шарль Баллі й Альберт Сеше, 1916 року, в якій було викладено мовознавчу концепцію як цілісну систему поглядів Ф. де Соссюра на мовотворення та науку про нього.

Проблеми, поставлені й розглянуті Соссюром у “Курсі загальної лінгвістики”, - мова й мовлення, системність мови, її знаковий характер, синхронія й діахронія, зовнішня й внутрішня лінгвістика – вже багато в чому були сформульовані його попередниками й сучасниками: В. фон Гумбольдтом, Бодуеном де Куртене та іншими мовознавцями. Проте заслуга Соссюра полягає в тому, що він , поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови, хоча багато в чому суперечливу й позбавлену остаточного вирішення всіх питань. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антимоній,

Зовнішня й внутрішня лінгвістика

Питання зовнішнього й внутрішнього в мові, роль зовнішніх чинників у її розвитку розглядав тією чи іншою мірою В.фон Гумбольд, Бодуен де Куртене та ін. Але заслуга Соссюра в тому, що він чітко розмежував сферу дії зовнішніх і внутрішніх чинників у мові. Він відокремлює саму мовну систему, розвиток якої визначається внутрішніми чинниками, від зовнішніх умов функціонування й розвитку мови. Серед позамовних чинників, які впливають на мову, Соссюр виділяє передусім зв’язок історії мови з історією суспільства, нації, цивілізації в цілому. Історія мови й історія суспільства переплітаються і впливають одна на одну: звичаї народу відбиваються в його мові, мова значною мірою формується народом, нацією. Завоювання, колонізація, торгівельні зв’язки, міграція племен і народів, стан культури, мовна політика держави впливають на межі поширення мови, визначають її взаємодію з ін. мовами, співвідношення діалектів усередині мови, особливості формування літературної мови, нарешті, характеризують специфіку історії мови. До зовнішньої лінгвістики Соссюр відносить також географічне поширення мов та їх діалектне дрібнення. Проте екстралінгвістичні чинники не торкаються самої системи мови, її внутрішньої побудови: “неправильно думати, що оминаючи їх, не можна пізнати внутрішній механізм мови”. Для вивчення мови як системи “немає жодної потреби знати умови, в яких розвивається та чи інша мова”, оскільки “мова – система, яка підкоряється власному порядку”. Саме в останньому розумінні мова виступає предметом внутрішньої лінгвістики, бо внутрішнім є все, що певною мірою видозмінює систему. Такий поділ сприяв формуванню й розвитку надалі двох впливових напрямків у мовознавстві - соціологічному й структуралізму.

Мова й мовлення

Вирішуючи цю проблему, Соссюр відштовхується від загального поняття лінгвальної діяльності langage, складниками якої є мова langue й мовлення parole. Лінгвальна діяльність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовнішній щодо індивіда. Це система взаємопов’язаних елементів, обов’язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов’язане з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливішою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об’єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений. Мова й мовлення “тісно пов’язані між собою і взаємно передбачують одне: мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле й виконувало всі свої функції; мовлення, у свою чергу, необхідне для того щоб встановилася мова: історично факт мовлення завжди передує мові”.

Разом з тим мова й мовлення різняться між собою рядом ознак.

1)  мова соціальна, а мовлення індивідуальне. Мова – соціальний елемент мовленнєвої діяльності, зовнішній відносно індивіда, той не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Соссюр наголошує на її психологічній природі: мова – це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю. На відміну від мови мовлення завжди індивідуальне, воно є “індивідуальним актом воле вияву й розуміння”. У мовленні немає нічого колективного, його прояви – індивідуальні й миттєві.

2) мова протистоїть мовленню як потенція його реалізації. Мова потенційно існує в мозку індивіда у вигляді граматичної системи й словника; реалізація цих потенційних можливостей відбувається в мовленні, у використанні засобів мови з метою комунікації.

3) на відміну від нестійкості й одноразовості мовлення, мова стійка й довговічна.

4) мова відрізняється від мовлення, як “істотне від другорядного і більш-менш випадкового”. Істотними є нормативні факти мови, закріплені мовною практикою, другорядні й випадкові – коливання й індивідуальні відхилення в мовленні.

Враховуючи зазначені чинники, Соссюр вимагає окремо вивчати кожен бік мовленнєвої діяльності, пропонуючи розрізняти лінгвістику мови й лінгвістику мовлення, яка має другорядне значення.

Системність мови

Згідно системного підходу до вивчення мови властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зіставлення його з іншими елементами. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як реляційної властивості одиниць мови (шахи!!!). Мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість одного елемента виникає тільки за одночасної наявності інших.

Мова як система характеризується двома особливостями: усі члени системи перебувають у рівновазі; система є замкнутою. Система мови формується на підставі встановлення тотожностей і розбіжностей між її членами, тобто елементами системи. Соссюр наголошує на статичності як найважливішій ознаці мовної системи, хоча її не розглядає як цілком нерухомий стан системи.

Визначальними в системі є два типи відношень між елементами мовної системи: синтагматичні відношення, основані на лінійному характері мови, коли мовні елементи вишиковуються один за одним у потоці мовлення, і асоціативні (парадигматичні) відношення які поєднують елементи цього відношення у віртуальний мнемонічний ряд. На думку Соссюра, сукупність синтагматичних і асоціативних відношень “утворює мову й визначає її функціонування”. Мова представляє собою сукупність взаємопов’язаних елементів, де кожний член системи пов’язаний з іншими членами як у просторі (синтагматичні), так і у свідомості (асоціативні).

Знаковий характер мови

Він вважає мову системою знаків, “в якій істотним є лише поєднання значення й акустичного образу, причому обидва ці компоненти знака однаковою мірою психічні”. Мовний знак, за Соссюром, - це протиставлена двобічна психічна сутність: означення ( акустичний образ) й означуване ( поняття). Мовні знаки – це реальності, які знаходяться в мозку людини. Центральним знаком у механізмі мови є слово. Соссюр пропонує створити нову науку про знаки взагалі - семіологію. Лінгвістика “як наука про особливі знаки” буде частиною семіології, її найважливішим розділом, оскільки мова – це найскладніша й найпоширеніша семіологічна система”. Соссюр зазначає характерні ознаки мовного знака. Це передусім довільність знака, тобто довільність, умовність зв’язку означення з означуваним. Проте, з іншого боку, цей знак є обов’язковим для мовного колективу, який ним користується, він соціально обумовлений. Довільність знака зовсім не виключає його мотивованості, оскільки більшість слів у загальній системі мови мотивована. Принцип довільності знака породжує антиномію мінливість-немінливість знака. Немінливість мовних знаків характеризується тим, що люди вживають їх так, як встановлено традицією. У процесі історичного розвитку відношення між означенням й означуваним у знакові можуть змінюватись, тобто може змінитися звуковий склад слова, його значення або те й інше разом, що тісно пов’язано з принципом безперервності мовного розвитку. Іншою властивістю знака є його лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо стосовно вираженого поняття позначувальне є вільно вибраним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав’язаним.

Синхронія й діахронія мови

Два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахронія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами.На думку Соссюра, “синхронічне все, що стосується статистичного аспекту” лінгвістики, “діахронічне все, що стосується еволюції”. Звідси походить вимога виділити нову пару незалежних дисциплін – синхронічної та діахронічної лінгвістики. Синхронічна лінгвістика має вивчати логічні й психологічні відношення між існуючими елементами мови, які утворюють її систему, розглядаючи їх так, як вони сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю. Діахронічна лінгвістика має вивчати відношення, які пов’язують елементи мови в порядку послідовності; ці елементи “не сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю”, вони заміняються одні іншими, але не утворюють систему. Таким чином, синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з мовою, а діахронічна досліджує мовлення, її об’єкт не утворює систему. Варто зазначити, що антиномію синхронії-діахронії розробляв уже Бодуен де Куртене як статику й динаміку мови.

Безпосередні учні Соссюра й ті мовознавці, на творчість яких він вплинув, не утворюють єдності, оскільки багато положень його концепції суперечливі й припускають неоднозначне тлумачення. Послідовники Соссюра представлені наче трьома течіями.

Перша течія — Женевська школа. Альберт Сеше, Шарль Баллі розвивають й уточнюють ідеї Соссюра. Зокрема, наголошують на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігають соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймають його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовлення, але не обмежуються рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення.

Друга течія представлена мовознавцями Антуаном Мейє, Жозефом Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці досліджуючи соціальне функціонування мови і соціальні причини мовних змін у поєднанні з принципами порівняльно-історичного мовознавства значну увагу приділяв.

Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві – структуралізм: 1) Празька лінгвістична школа (Вілем Матезіус, Богумил Трнка, Володимир Скалічка , Роман Якобсон, Микола Трубецькой; 2) Копенгагенський структуралізм (Луі Ельмслев); 3) американський дескриптивізм (Єльська школа (Леонард Блумфільд, 3еліг Харріс, Чарльз Хоккет) та Енн-Арборська (Чарльз Фріз, Кеннет Пайк, Юджин Найда); Лондонська школа (Джон Ферс) та інші.