Порівняльно-історичне мовознавство один з основних напрямів лінгвістики,
головною метою якого є розробка процедур реконструкції походження мов від
прамов, встановлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених
мов шляхом їх порівняння на різних етапах формування. Головним принципом
порівняльного мовознавства є історизм, який мав світоглядне підґрунтя
(еволюційні погляди Карла Ліннея запропонував наукову класифікацію відомих тоді
рослин і тварин, теорія еволюції шляхом природного відбору Чарльза Дарвін й
ін.).
Зародження цього напряму підготовлене, по-перше, діяльністю по нормалізації
мов шляхом створення одномовних і загальних раціональних граматик, а також
словників, зокрема, й багатомовних; по-друге, домінуванням у мовознавстві XVIII
ст. проблеми походження мови; по-третє, розвитком ідеї спільності походження
певних мов, розробкою концепцій мовних сімей, по-четверте, відкриттям англійським
сходознавцем Ульямом Джонсом у 1786 р. санскриту як спільного предка (прамови)
для латинської, грецької та англійської мов, що було підтверджено також
Фрідріхом фон Шлегелем.
Важливим підґрунтям появи порівняльно-історичного мовознавства були перші спроби
генеалогічної класифікації мов і розробки типологічної класифікації мов залежно
від їх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної
спорідненості.
Розрізняють три етапи розвитку порівняльно-історичного мовознавства: 1) романтичний,
який обмежувався діяльністю основоположників порівняльного мовознавства; 2)
натуралістичний, представлений концепцією А. Шлейхера і його послідовників; 3)
молодограматичний, що виник у 70-ті р. р. XIX ст. і був зумовлений пошуком
шляхів подолання кризи компаративістики;
Основоположниками порівняльно-історичної наукової парадигми вважаються
німецькі мовознавці Франц Бопп, Якоб Гримм, брати Фрідріх і Август Шлегелі, В.
фон Гумбольдт, датчанин Расмус Раск і російський дослідник Олександр Христофорович Востоков.
Франц Бопп «Порівняльна граматика санскритської,
зендської, вірменської, грецької,, латинської, литовської, старослов'янської,
готської і німецької мов» продемонстрував процедури порівняльно-історичного
методу на прикладі елементів граматичної будови живих і мертвих
індоєвропейських мов, доводячи факт існування генетично спільних елементів
граматичної будови індоєвропейських мов (праформ дієслів у санскриті) та
можливість пояснення явищ однієї мови з допомогою фактів іншої споріднененої
мови. Франц Бопп увів поняття звукових законів, які сформулював Я. Гримм і
теоретично обґрунтував А. Шлейхер, і термін «індоєвропейські мови», на
противагу наявному тоді терміну «індогерманські мови».
Расмус Раск «Дослідження в галузі давньопівнічної
мови, або походження ісландської мови» довів, що граматичні відповідності є
далеко надійнішими ознаками спорідненості або спільності походження аніж
лексичні - мова, яка змішується з іншою, надзвичайно рідко або, вірніше, ніколи
не засвоює форм відмінювання і дієвідмінювання іншої мови, а, навпаки, швидше
втрачає свої власні. Англійська мова не запозичила форм відмінювання і
дієвідмінювання із скандінавської чи французької, а, навпаки, втратила чимало
давніх англосаксонських флексій. Раск першим розмежував класи лексики, які
мають значення для компаративістики - найбільш істотний, первиннй шар лексики,
лексика, яка виникла „природним шляхом” та сформулював поняття регулярних
звукових відповідностей (правила буквених (-звукових) переходів з однієї мови в
іншу ) в одно-кореневих словах і формах споріднених мов - закон пересування
приголосних у германських мовах типу p, t, k – f, p, h
Якоб Гримм «Німецька граматика», «Історія німецької
мови» акцентує на історичному підході до вивчення споріднених мов і ретельно
описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку,
починаючи з найдавніших писемних пам’яток.
Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому
числі відкрив закон пересунення приголосних, сутність якого полягає в тому, що
система проривних приголосних всіх германських мов пересунулась на один
ступінь, а саме: 1) спірантизація дзвінких придихових індоєвропейські [bh],
[dh], [gh] змінились у германських мовах у [b], [d], [g]; 2) оглушення дзвінких
індоєвропейські [b], [d], [g] — в германські [р], [t], [k], 3) спірантизація
глухих індоєвропейські [р], [t], [k] — в германські [f], [th], [h]
Причини першого пересування приголосних - чотири теорії:
Психологічна теорія Я. Грімма. На його думку, пересування приголосних
пояснюється особливим характером германців, їх волелюбністю. германці свідомо
внесли подібні зміни у свою мову, щоб відрізнятися від споріднених народів.
Географічна теорія. Германці деякий час селилися в горах, де розріджене
повітря впливав на дихання і отже на вимову приголосних. Теорія користувалася
деякою популярністю в XIX столітті, зараз практично не має прихильників. І
психологічна, і географічна теорії не відповідають сучасним уявленням про
причини фонетичних процесів.
Теорія догерманского субстрату. Згідно даної теорії, деякі особливості
германських мов, у тому числі закон Грімма, викликані впливом субстратної мови,
якою говорив переможений і асимільований германцями народ.
Глоттальна теорія (Тамаз Гамкрелідзе і В'ячеслав Іванов) - згідно якої
германські мови зберігають більш архаїчну систему приголосних, ніж більшість
інших індоєвропейських мов.
Р. Раск та Я. Грімм встановили і друге пересування приголосних, що
пов'язане з виявленням фонетичних відмінностей між верхньонімецькими і
нижньонімецькими діалектами.
Я. Грімм створив першу наукову періодизації історії німецької мови. В
основу своєї періодизації Я. Грімм поклав історико-фонетичний принцип (характер
вокалізму та консонантизму, різноманітні фонетичні зміни і пов'язані з ними
морфологічні явища) і, виходячи з таких ознак, виділив три періоди:
давньоверхньонімецький; середньоверхньонімецький період; ново-верхньонімецький
період. Проблема періодизації історії розвитку кожної мови одна з першочергових
і найскладніших проблем і в сучасному мовознавстві.
Олександр Христофорович Востоков «Рассуждение о славянском языке, служащее
введением к грамматике сего языка» розробив основи порівняльно-історичної
фонетики i граматики слов'янських мов, наголосив на різниці між слов'янськими
мовами давньої та сучасної епохи, визначив хронологічні рамки найважливіших
історичних змін у складі слов'янських мов, подав зразки конкретного опису мови
і палеографічних особливостей давніх писемних пам'яток.
Натуралістичний
(біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві характеризувався поширенням на вивчення
мови й мовленнєвої діяльності принципів і методів природничих наук,
уподібненням мови, що розвивається незалежно від волі мовця еволюційним шляхом,
до природного явища (підґрунтя - еволюційні погляди Карла Ліннея запропонував
наукову класифікацію відомих тоді рослин і тварин, теорія еволюції шляхом
природного відбору Чарльза Дарвін й ін.).
Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Август. Шлейхер.
Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях
«Теорія Дарвіна і мовознавство» і «Значення мови для природної історії людини».
Головними положеннями натуралізму були: 1) відмежування мовознавства як
природничої науки від філології як історичної науки; 2) розгляд мови як
природного явища, яка розвивається стадіально, як живий організм - від простого
до складного і від розвитку до розпаду, регресу на підставі руху
індоєвропейських мов від синтетизму до аналітизму; 3) застосування при
класифікації мов біологічної систематики (роду, виду, підвиду, різновиду,
особини); 4) пояснення історії індоєвропейських мов на основі концепції
родовідного древа як схеми прогресу й розгалуження подібно до розвитку
рослинного та тваринного світу; 5) відповідність різних типів мов епохам
розвитку землі (коренева мова відповідає кристалу, аглютинативна - рослинам,
флективна -тваринам); 6) формулювання мовного закону з огляду на закони
природничих наук (мінливості видів, боротьби за існування та природного
відбору); 7) використання щодо дослідження мовних явищ методів спостереження,
порівняння, систематизації й моделювання вихідних праформ; 8) розгляд створення
мови як формування матеріального субстрату мислення й говоріння на базі
звуконаслідувань і вигуків.
Молодограматичний етап порівняльно-історичного мовознавства
Група німецьких мовознавців, що називали себе молодограматиками,
сформувалася в рамках так званої Лейпцизької (+ у широкому смислі Берлінської,
Геттінгенської) лінгвістичної школи, яка з кінця 1870-их років об'єднувала
мовознавців навколо таких вчених, як Август Лескін, Карл Бругман та Герман
Остгоф,
Бертольд Дельбрюк,
Герман Пауль. + Московська (Пилип Федорович
Фортунатов) та Казанська (Іван Олександрович Бодуен де Куртене) школа на
російському матеріалі.
Філософським підґрунтям молодограматизму став позитивізм, який
характеризувався увагою до конкретних наукових фактів і відмовою від масштабних
теорій, не підкріплених конкретним матеріалом.
Програмні ідеї молодограматизму викладені в передмові до першого тому
«Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов» Германа Остгофа та Карла
Бругмана й у «Принципах історії мови» Германа Пауля.
Базуючись на концепції на так званого індивідуального психологізму, молодограматики
наголошували, що всі мовні зміни відбуваються виключно в індивідуальній мовленнєвій
діяльності (мови як продукту психофізичної діяльності); постулювали
об'єктивність і точність, які можливі за умови вивчення живих мов, а не
гіпотетичної реконструкції праформ у прамовах. Вони критично поставилися до
концепції ідеалізованої прамови індоєвропейських мов А. Шлейхера й відмовилися
від багатьох ідей раннього компаративізму.
На їх думку, найбільшим недоліком у вивченні мови представниками
порівняльно-історичного методу попередніх років були:
- відсутність уявлення про розвиток і функціонування людської мови взагалі;
- відсутність уявлення про фактори, що діють у процесі мовлення;
- дослідження мови відбувається відокремлено від людини;
- нехтування психологічними особливостями мовця;
- захоплення реконструкцією прамови і недостатнє дослідження живих мов і їх
діалектів;
- безпідставний поділ історії мови на доісторичний та історичний (як
Шлейхер);
- прийняття винятків у звукових законах.
Основні теоретичні засади молодограматиків:
1. Трактування мови як продукту психофізичної діяльності – мовлення має два
аспекти: і фізичний і психічний. Виходячи з індивідуалізму, молодограматики
шукали причини мовних змін не в змінах людського суспільства, а в змінах,
вигинах психіки окремих індивідів.
2. Історизм, як єдиний можливий історичний підхід.
3. Вважали, що вивчити живі мови і діалекти легше, ніж давні мови, бо вони
піддаються спостереженню, у них краще простежуються історичні зміни мови.
Роль молодограматичних ідей у розвитку мовознавства:
- приділяють значну увагу мовленню, що стає предметом їх дослідження;
- сформували певні фонетичні закони;
- відкинули думку про існування винятків;
- створили свої граматики;
- визначили 5 основних індоєвропейських голосних (до цього Шлейхер визначив
лише 3);
- було вичерпано дані усіх відомих на той час мов.
Важливим аспектом у концепції молодограматизму є питання методів
історичного вивчення процесів розвитку
мови, які зводилися до двох процедур: 1) встановлення новоутворень за
аналогією, яка ґрунтується на психічних
явищах асоціації, і 2) розкриття фонетичних законів, що зумовлені
фізіологічними чинниками.
Напрямами
порівняльно-історичного мовознавства залишаються в сучасному мовознавстві: 1) історико-генетичний, орієнтований на
встановлення історичних законів розвитку споріднених мов від прамови; 2)
типологічний, метою якого є визначення й опис типологічних рис мов світу; 3)
ареальний, що досліджує взаємодію географічно контактних мов, мовні союзи тощо
(ареальна лінгвістика, становлення якої відбулося наприкінці XIX ст.).
Комментариев нет:
Отправить комментарий