Лінгвістична концепція Вільгельма фон Гумбольдта формувалася під впливом класичної
німецької філософії - під впливом вчення Еммануїла Канта про 4 антиномії
чистого розуму (діалектика як універсальний методом пізнання) (1) світ є
кінечним у просторі і в часі; 2) все у світі є простим і неподільним; 3) в
світі існує свобода; 4) існує Бог як першопричина світу (і тезу, і антитезу
можна довести однаково успішно), ідей суб’єктивного ідеалізму Йоганна Фіхте про
пізнавальну діяльність суб’єкта як антитетичну взаємодію суб’єкта і об’єкта
(суб’єктивно-об’єктивний характер людської мови), натурфілософії Фрідріха
Шеллінга (в природі діють роздвоєні, реально протилежні принципи, котрі,
поєднуючись в одному тілі, надають йому характеру динамічної полярності, була
перенесена Гумбольдтом на мову, яку він розглядає як живий організм, який,
перебуваючи у постійному розвитку, поєднує та приборкує в собі полярні протилежності)
та феноменології духа Георга Гегеля (мова є виявленням «духу народу»).
До основних проблем, які опрацьовуються В. фон Гумбольдтом, відносяться -
співвідношення мови та мислення, суспільний характер мови, мова як діяльність
духу та мислення, еволюційна теорія мови та людства, співвідношення мови та
мовлення.
Одним з ключових понять у філософії мови Гумбольдта виступає категорія
«народного духу». Стверджуючи, що «мова й духовні сили розвиваються не окремо
одне від одного і не послідовно одне за одним», а є виявленням внутрішньо
єдиного і нерозривного процесу мислення, учений встановлює тотожність між
поняттями «дух народу» і «мова народу», «мова є нібито зовнішнім виявленням
духу народів».
У діалектичній взаємодії духу і мови Гумбольдт виявляє цілий ряд
закономірностей: вплив духу на мову як запліднюючого начала; відносна
самостійність мови по відношенню до духу; зворотній вплив мови на дух;
взаємозв’язок духовної діяльності й мови; нероздільність мови і духу, на
певному етапі їх злиття і навіть тотожність.
Визначаючу причину несхожості мов учений вбачає в духовній силі народів.
Від початку свого утворення мова відчуває на собі характерний вплив духу,
світовідчування народу, системи його світосприйняття, які надають їй
неповторної своєрідності, роблять її унікальним явищем світової культури.
«Різні мови – це зовсім не різні позначення однієї й тієї самої речі, а різні
бачення її»
Принциповим аспектом гумбольдтівської філософії мови як онтології було те,
що вона від початку формувалася як антропоцентрична концепція, на підставі якої
лінгвістика поставала як принципово гуманітарна наука «про мову в людині і про
людину в мові».
Завдяки наявності у людини пізнавальної активності світ перетворюється на
мову, що поєднує світ та людину, надає змогу людині активно впливати на світ,
тобто об'єкт та суб'єкт знаходяться у відношенні взаємної кореляції. Саме у
цьому проявляється як вища синтетична дія мови, так і її сутність; мова -
вічний посередник між духом та природою.
В. фон Гумбольдту належать антиномії мови, які здійснили великий вплив на
вчення його послідовників.
1) взаємозв’язок мови та мислення, які взаємозбагачують одне одного,
слугують взаємному розвитку, а у мовній та інтелектуальній діяльності людини
постають у єдності мовного мислення. Отже, перша антиномія - антиномія
нерозривної єдності та внутрішньої суперечності мови та мислення, які
уявляються двома сторонами одного цілого.
Друга антиномія - мова такою ж мірою діяльність, як і продукт діяльності,
тобто індивід, з одного боку, створює мову в момент мовлення і у цьому значенні
мова - це те, що створюється у даний момент, а з іншого - мова є тим, що вже
створено, тобто результатом діяльності попередніх поколінь, спадком людської
спільноти.
Третя - антиномія мови та мовлення, мова як маса всього, що створено живим
мовленням, не тотожна тому, чим є мовлення в устах народу. З цією антиномією
безпосередньо пов'язана антиномія мовлення та розуміння, які представляються В.
фон Гумбольдту різними формами діяльності мови, двома сторонами мовленнєвої
здатності.
П'ята - антиномія об’єктивного та суб'єктивного у мові. Мова має самостійне
буття, і хоча дійсне життя отримує лише завдяки комунікації, водночас по своїй
суті не залежить від окремих осіб.
Шоста - антиномія колективного та індивідуального у мові, оскільки говорять
лише окремі індивіди і тому мова - витвір індивідів, проте мови як витвори
народів передують творам окремих осіб.
Сьома - антиномія необхідності та свободи у мові, оскільки у впливі мови на
людину розкривається міцність законів її будови, а у впливі людини на мову
проявляє свою силу начало свободи.
Остання, восьма - це антиномія сталості та мінливості у мові, оскільки мова
вічно змінюється і у той же час є надзвичайно стійкою.
Отже, значення концепції В. фон Гумбольдта полягає у тому, що він доводить
виключну роль мови у процесі становлення людини та у процесі сприйняття
дійсності, у пізнанні світу та у самопізнанні, як у формуванні особистості, так
і у становленні суспільства.
В. фон Гумбольдт по-філософські осягнув факт багатоманітності мов. Він
стверджував, що, хоча мовна здатність єдина для всіх, однак не існує єдиної
загальнолюдської мови як засобу її реалізації, остання здійснюється завдяки
наявності множини мов, на основі яких утворюються різноманітні мовні спільності
(= структурні елементи людства).
Комментариев нет:
Отправить комментарий