1.

1. Мовознавство як наука. Об'єкт лінгвістичного дослідження.

Предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв’язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо).

Загальне мовознавство вивчає: 1) проблему предмета лінгвістики; 2) проблему місця мовознавства в системі наук; 3) методи проведення лінгвістичного дослідження; 4) проблему класифікації існуючих мов світу; 5) систему та структуру мови.

Мовознавство (лінгвістика) - наука, об’єктом дослідження якої є властивості, функції, будова та історичний розвиток мови. Джерела М. сягають давньої Індії, Китаю, Греції. Тривалий час європейське М. розвивалось у складі логіки й філософії як частина філології. Лише у XIX ст. воно відмежовується у самостійну галузь знань, що пов’язувалося зі становленням і поширенням порівняльно-історичного М. із власною науковою методологією. Сучасне М: вивчає мову як поліфункціональну та універсальну знакову систему, притаманну людині, а також конкретні мови, різноманітність їхньої структури, особливості розвитку. Воно охоплює низку взаємопов’язаних лінгвістичних дисциплін. Розмежовують загальне М. і часткові мовознавчі сфери, наприклад, українська, романська тощо. Окреслюють дисципліни про внутрішню будову мови (“внутрішню лінгвістику”,): фонетику, фонологію, морфологію, синтаксис, семасіологію, лексикологію, стилістику, типологію та ін.; про історичний розвиток мови (порівняльно-історичну граматику, етимологію); про функціонування мови в суспільстві (“зовнішню лінгвістику”, екстралінгвістику); ареальну лінгвістику, соціолінгвістику. Особливу галузь сучасного М. складає лінгвістика тексту. Існують також прикладні лінгвістичні дисципліни (лексикографія, експериментальна фонетика та ін.). На перетині лінгвістики та інших наук виникають комплексні дисципліни: психолінгвістика, математична, інженерна лінгвістика.

Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що:

1.                Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків, як продуктивність.

2.                Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування.

3.                Мова є поліфункціональною знаковою системою. У світі людини системотворчим фактором, як правило, виступає функція, а це означає, що такі системи є перш за все функціональними системами. Мова функціонує не тому, що вона є системою, а, навпаки, є системою, щоб виконувати свою функцію і відповідати певному призначенню. Термін “регуляція” позначає досить широкий спектр впливу на свідомість співбесідника, метою якого є “нормалізація” свідомості співбесідника згідно уявлень суб’єкта мовлення про “належне і бажане”. Взаємовідношення між комунікацією і регуляцією можна, відповідно, представити таким чином: комунікація є форма здійснення регуляції. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова - знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу.

4.                Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації - парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність).