Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. Потебня та Г. Пауль, мова є
діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення
статичного і динамічного аспектів мови.
Синхронія — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність
взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів мови, які наявні й функціонують у
певний умовно виділений період. Синхронія — це вивчення мови як системи в
абстрагуванні від її змін і часового чинника.
Діахронія — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її
історичного розвитку.
Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одночасовості і діахронію як
вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню
статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві
абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна. Синхронічна
лінгвістика має вивчати логічні й психологічні відношення між існуючими
елементами мови, які утворюють її систему, розглядаючи їх так, як вони
сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю. Діахронічна
лінгвістика має вивчати відношення, які пов’язують елементи мови в порядку
послідовності; ці елементи “не сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю”,
вони заміняються одні іншими, але не утворюють систему. Таким чином,
синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з мовою, а
діахронічна досліджує мовлення, її об’єкт не утворює систему.
Варто зазначити, що антиномію синхронії-діахронії розробляв уже Бодуен де
Куртене як статику й динаміку мови. При цьому вчений зауважує, що "в мові,
як і загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій,
зупинка, застій — це окремий випадок динаміки за умови мінімальних змін".
У мові одночасно діють закони рівноваги і закони історичного розвитку мови.
синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і
збагачують один одного
мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного.
Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Стійкість мови необхідна для того,
щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх
поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і
внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.
Постійне варіювання як у плані вираження, так і в плані змісту — це спосіб
існування мови як живої, функціональної комунікативної системи.
Розрізняють зовнішні (розвиток матеріальної і духовної культури,
продуктивних сил, науки, техніки, контактування мов) і внутрішні причини
мовного розвитку (антиномія позначувального і позначуваного, норми і системи,
мовця і слухача, інформаційної та експресивної функцій мови, коду і тексту
(мови і мовлення)
Ступінь проникності обернено пропорційний ступеневі системності мови.
Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного
розвитку:
1) тенденція до економії мовних засобів і зусиль мовців.
2) тенденція до вираження різних значень різними формами.
3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць.
4) тенденція до абстрагування мовних елементів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий