Вирішуючи цю проблему, Соссюр відштовхується від загального поняття
лінгвальної діяльності langage, складниками якої є мова langue й мовлення
parole. Лінгвальна діяльність — це все, що стосується мовного феномену. Мова —
це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовнішній щодо індивіда. Це
система взаємопов’язаних елементів, обов’язкова для всіх членів певного
колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це
лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний
характер (пов’язане з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливішою
(суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним
явищем. «Єдиним й істинним об’єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі
й для себе», — підсумовує вчений. Мова й мовлення “тісно пов’язані між собою і
взаємно передбачують одне: мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле й
виконувало всі свої функції; мовлення, у свою чергу, необхідне для того щоб
встановилася мова: історично факт мовлення завжди передує мові”.
Разом з тим мова й мовлення різняться між собою рядом ознак.
1) мова соціальна, а мовлення
індивідуальне. Мова – соціальний елемент мовленнєвої діяльності, зовнішній
відносно індивіда, той не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як
соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді.
Визнаючи соціальний характер мови, Соссюр наголошує на її психологічній
природі: мова – це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених
колективною домовленістю. На відміну від мови мовлення завжди індивідуальне,
воно є “індивідуальним актом воле вияву й розуміння”. У мовленні немає нічого
колективного, його прояви – індивідуальні й миттєві.
2) мова протистоїть мовленню як потенція його реалізації. Мова потенційно
існує в мозку індивіда у вигляді граматичної системи й словника; реалізація цих
потенційних можливостей відбувається в мовленні, у використанні засобів мови з
метою комунікації.
3) на відміну від нестійкості й одноразовості мовлення, мова стійка й
довговічна.
4) мова відрізняється від мовлення, як “істотне від другорядного і
більш-менш випадкового”. Істотними є нормативні факти мови, закріплені мовною
практикою, другорядні й випадкові – коливання й індивідуальні відхилення в
мовленні.
Враховуючи зазначені чинники, Соссюр вимагає окремо вивчати кожен бік
мовленнєвої діяльності, пропонуючи розрізняти лінгвістику мови й лінгвістику
мовлення, яка має другорядне значення.
Комментариев нет:
Отправить комментарий